КОЛОНІЯ МИХАЙЛІВКА

Роки відродження - роки занепаду

За 11 кілометрів від Острога, на окраїні Ізяславського району, знаходиться невелике село Михайлівка, засноване в кінці XIX ст. виходцями з Німеччини.

Олександр Цикаловський у своїй книзі "Волинь і Волинське Полісся" писав, що "с. Михайлівка, колонія, Острозький повіт, Плужнянська волость, 22 км від Острога. У кінці XIX століття було там 35 домів і 241 житель".

На карті Острозького повіту 1868 року, на місці теперішнього села Михайлівка, позначено ліс. За переказами старожилів села, в дану місцевість, в кінці XIX ст., приїхав "галіціян" Міхал, купив ділянку дубового лісу, вирубав його, викорчував пеньки, побудував хату та засіяв поле. З часом до Міхала приїхали з Галичини десятки німецьких сімей, і на місці старого дубового лісу виникла колонія, яку назвали на честь першого поселенця - Михайлівкою. Коли сьогодні їхати вулицею села, то біля багатьох подвір'їв можна побачити декілька, рідше одного, старого дуба. Старожили розповідають, що кожен поселенець,     корчуючи     ліс     під майбутнє обійстя, залишав пару дубів. Ці дерева є свідками-зародження села і свідками його вимирання.

Німецькі колоністи на Волині селилися на бідних піщаних ґрунтах, які купували у влади за карбованці. Культура землеробства у німців була набагато вища, ніж у місцевого населення, і це дозволяло їм на бідних піщаних та болотистих ґрунтах одержувати високі врожаї зернових. У селі, в основному, сіяли жито та садили багато картоплі. Рідше сіяли ячмінь, гречку, просо. У кожному господарстві старалися тримати якнайбільше дійних корів та свиней, вбачаючи у цьому головне джерело прибутку. Молоко переробляли на масло, яке збували в Острозі, а після встановлення кордону (1921 р.) - в м.Славута. Найбільшими землевласниками в селі були родини: Райнольтів, Шульців, Штенських. У вільний від сільськогосподарських робіт час, чоловіки наймалися різати драчку.

Релігійні потреби колоністи відправляли у дерев'яній кірсі, яка була зведена в центрі села. У кірсі було два приміщеннях в одному відправлялася церковна служба, а в другому, навчалися діти. Пастором і вчителем водночас, протягом тривалого часу, був німець Бішов. У німецьких школах вчителями були тільки чоловіки, а школи на Волині були такі ж, як і в Німеччині. Шкільне навчання було обов'язковим, незалежно від станової належності та майнового цензу. Керівництво і нагляд за шкільною освітою було прерогативою духовенства. Існував тісний зв'язок школи з громадою, яка будувала  й  утримувала  школи  та вчителів за власний кошт. До 1935 року навчання в школі велося німецькою мовою. Після постанови радянського уряду, всі національні школи в Україні були переведені на викладання уроків українською мовою по державним підручникам.

У Михайлівці, до 1936 року, була національна сільська рада на чолі з Гервальтом, в яку входили німецькі колонії Карсвальд (тепер с. Прикордонне Острозького району) і Лісна.

На початку 30-х років XX ст. в Михайлівці організували колгосп імені Тельмана. Першим головою артілі був Райнерт.

За неповними даними, на початку 1930 р., в Михайлівці проживало 37 німецьких сімей: Арнольди; Бішови Биндери - 2 сім'ї; Гербрти - З Графти; Гервальди; Герлінги - 2 Емелі; Егери; Кохи; Ленци - 2 Пінькерти - 2; Райнерти - 2; Рени - 2 Ріхерти - 2; Ріски; Рейнати Салковські - 2; Штепські - З Шевери; Шнайдери, Штайберти Шліньки; Шульци.

Поряд з Михайлівкою було польське село Станіславівка і чеська колонія Ядвініна (тепер село Новосілки). Німці одружувалися з чехами, поляками, і в селі жили десятки змішаних сімей. Деякі польські та чеські сім'ї з навколишніх сіл поселялися в Михайлівці. На початку 1930-х років в селі жило 8 польських сімей: Будяковські, Кутоловські, Нумеровські, Петров-ські, Пулькевичі, Островські, Янковські та .8 чеських: Дловгі; Муселі; сім'я Машки Франца; сім'ї Шмитка Івана, Шмитка Даньчі; Янчі Захарія, Янчі Кароля. У селі проживала   одна   українська   сім'я Григорія Дубіцького, єврейська -Етлі Гарбарник.

Поблизу села, на піщаному горбу, було німецьке кладовище, яке на сьогоднішній день сильно зруйноване. Німці не дозволяли на своєму кладовищі ховати поляків, чехів, українців, хоча такі сім'ї жили в селі. Тому покійників інших національностей ховали в Ядвоніно, Хотні Другому, Куневі та інших селах.

До організації колгоспу колоністам жилося порівняно спокійно, а потім почалися репресії. Першими постраждали заможні сім'ї, яких оголосили "куркулями", пограбували і примусово вивезли до Сибіру. У селі була закрита кірха. Після постанови Політбюро ЦК КП(б)У "Про переселення з прикордонних районів", протягом 1934-1936 р.р., з Михайлівки вивезли майже всі німецькі та польські сім'ї. У селі залишилися родини: Графта, Коха, Штенського, Штейбарта, Шелера. Людей примусово вивозили з насиджених місць за те, що їм Богом було дано бути німцями, поляками та добрими господарями на своїй землі.

Така ж доля спіткала сусідню Станіславку. Частину польського населення з цього села переселили у пусті німецькі хати с. Михайлівки.

Протягом 1937-1938 р.р. селом знову прокотилася хвиля репресій. Багато чоловіків польського та німецького походження були визнані "ворогами народу" і вислані у канцтабори, де майже всі загинули.

Друга світова війна принесла в село нові біди. На початку війни, від випадкових снарядів, у селі загинули баба Петеренчиха і були вивезені з села єврейка Етля Гарбарник з сином Шлеймою    і   дочкою    Ханою    та розстріляні в місті Ізяслав.

Німецька влада, у жовтні 1942 року, вивезла з Михайлівки всі німецькі сім'ї в село Ювківці (8 км від Плужного), де була заснована колонія Зоненталь (Сонячна долина), куди звезли всіх німців з навколишніх колоній. Українські сім'ї із Ювківців перевезли з майном у Михайлівку в пусті німецькі хати. Лише одна сім'я Юлії Штейбарт з синами Вільгельмом, Густавом і Людвігом повернулася з Ювківців у рідну Михайлівку. Решта німецьких сімей, в 1944 році, відступали на захід, разом з військами вермахту, але    були    оточені    радянськими військами і вивезені в Новосибірськ.

Цікаві дані про склад жителів села Михайлівка дає повоєнна погоспо-дарська книга за 1947 рік. На той час в селі жила 91 сім'я. Із них польських - 47, українських - 31, 2 чеські та 2 німецькі сім'ї. У 5 сім'ях главами сімей були троє росіян, білорус, азербайджанець. Із 428 мешканців села 226 були поляками, 172 -українцями, 12 - німцями, 10 -росіянами, 6 - чехами.

Після війни німецька колонія Михайлівка, по суті, стала польським селом. У кінці XX ст. 70-х років Михайлівка стала занепадати. Люди від'їжджали, вербувалися у південні райони України, в сусідній Острог та на будівництво Хмельницької АЕС в село Нетішин.

Кінець "перестройки" і розвал радянської імперії приніс національним меншинам знищену комуністами духовність. В Острозі, у 1989 році, відкрився фарний костел Успіння Пресвятої Діви Марії, і польське та німецьке населення села стало відправляти свої духовні потреби в костелі міста. Двічі на рік у село приїжджає настоятель Острозького костелу отець Вітольд-Йосиф Ковалів, де на німецькому кладовищі проводить св. Месу. Тепер на цьому цвинтарі, поряд з німцями, поховані поляки, чехи, українці, росіяни.

Кінець XX ст. з його "диким українським капіталізмом" довів Михайлівку до цілковитого занепаду. Колгосп, який для багатьох сімей села був єдиним годувальником, розпався. Закрилися дві ферми, де стояли сотні дійних корів та молодняк. Поля перестали оратись і заросли бур'янами, чагарником, а подекуди і молодими деревами. Люди втратили віру в завтрашній день. На сьогодні колективна земля розпайована, але працювати на 6,5 га орної землі немає кому і немає чим. У селі живуть майже одні пенсіонери. Із 54 хат, які стоять в селі, наприкінці 2002 року пусткою стояли 26. У 28 хатах живе 43 мешканці із них 22 українці, 18 -поляків, чешка Ольга Янга та німець Людвіг Штенський. Ще один німець Густав Штейбарт у теплу пору року живе в селі, а на зиму перебирається в Острог до дітей.

Кожного року в Україні з адміністративного обліку знімається до десятка сіл. Сіл, на вулицях яких ніколи не гратимуться діти. Сіл, на вулиці якої ніколи не буде чути людського голосу. Села вимирають. І ті дуби, що сьогодні ростуть на вулицях Михайлівки, будуть свідками цього страшного процесу в історії нашого краю.

Сергій Сіліванов